Мои межи. Автобиографические воспоминания Рудольфа Классена

"У вагоні стояла напівтемрява. Двері зачинили, а через заґратовані вікна, розташовані під потовтом, проникало надто мало світла. На душі в мене було нудно. Куди нас везуть? Я ще не був відродженим і втішатися Господом у таких складних ситуаціях не вмів. У вагоні, схоже, теж не було віруючих.

Це було 1950 року в Радянському Союзі. 19-річного Рудольфа Классена відривають від рідних та друзів і насильно відправляють на заслання. Він не знає, куди лежить шлях. На серці тяжкість. На чужині він все більше поринає у вир гріха і віддаляється від Бога.

Через вісімнадцять років його знову позбавили волі. На цей раз він засуджений, як християнин. Знову шлях у невідомість, але в його серці радість.

"Ходячи камерою взад і вперед (тут було всього три метри) я співав. Я знав на пам'ять багато пісень, особливо німецькою мовою. Іноді так захоплювався, що черговий відкривав "годівницю" (Віконце в дверях, через яке подавали їжу) і просив співати тихіше. Але я в цих умовах від щирого серця співав:

Ми діти Божі, ми всіх щасливіші,

Ми всіх щасливіші на всій землі!"

Хто змінив життя Рудольфа Давидовича і якими шляхами Бог вів свого безкомпромісного слугу, оповідається у цій книзі.